Чому суспільство корчить від звичайної поваги?
Мені днями в особисті написала мати загиблого Воїна. І від її слів усередині все стискається.
Вона просто зауважила у соцмережах, що гасати на швидкості велосипедом крізь Алею Слави — це не про свободу, а про елементарний брак культури. Здавалося б, очевидна річ? Але в коментарях почалося пекло: «А сміятися там можна? А бігати дітям можна? А дихати взагалі дозволите?»
Коли людина на прохання бути людянішим відповідає абсурдним крайнім захистом, це не про свободу пересування. Це про психологічний захист і незрілість.
Що відбувається в голові тих, хто так агресує?
🫨Уникнення провини та болю. Алея Слави — це дзеркало нашої ціни за життя. Бачити портрети відданих життів — це проживати сором, провину або біль. Щоб не відчувати цього, психіка вмикає знецінення та злість.
😵💫Пасивна агресія замість емпатії. Замість того, щоб зупинитися й сказати собі: «Так, тут варто збавити крок», людина видає підліткову реакцію: «А що, мені тепер і дихати забороните?» Це втеча від дорослості.
За цим викривленням ховається глибока колективна травма та небажання зустрічатися з реальністю. Ми плутаємо живий простір із безкультур’ям, а внутрішню свободу — із байдужістю до чужого болю.
Коли я читаю такі історії як психотерапевт, я розумію: нам ще вчитися і вчитися жити поруч із тими, хто віддав найдорожче.
Я часто сам прогулююся вечірньою Бучею, дивлюся на портрети наших Героїв і просто стишую крок. Це так небагато, але це про те, ким ми є.
А як ви реагуєте на подібну поведінку в публічних місцях пам’яті?
Чи зустрічали ви схожу агресію у коментарях?
Де, на вашу думку, межа між дитячою безтурботністю та повагою?
І що допомагає вам зберігати глузд у таких суперечках?
#психологія #ТарасШевченко #память #повага #психотерапія
Шевченко Тарас Сергійович
психотерапевт
