Сьогодні натрапив на тренд, який стрімко набирає популярності у світі: технологічні компанії пропонують «повернути до життя» померлих близьких за допомогою нейромереж. Завантажуєте фото, голосові повідомлення, старі переписки — і штучний інтелект генерує цифрову копію людини, яка розмовляє, відповідає на запитання і навіть каже, що сумує.
Як психотерапевт, я чудово розумію цей біль і природне бажання. Коли втрачаєш когось рідного, людина готова віддати все, аби ще раз почути знайомий голос, відчути поруч плече. Але як фахівець я дивлюся на це з глибинною тривогою.
З ким ви насправді розмовляєте у цей момент?
Машина (комп'ютерний алгоритм) ніколи не знала вашого батька і не любила вашу матір. Вона просто імітує зовнішність, стиль листування та тембр голосу. Більше того, якщо ви запитаєте її про те, чого померла людина ніколи не говорила і не знала, нейромережа не зізнається — вона просто вигадає відповідь від свого імені.
Це створює небезпечну ілюзію. Людина ризикує застрягти у хронічному горе, чіпляючись за алгоритм замість того, щоб пройти природний шлях прийняття втрати. Ми починаємо підмінювати справжню пам'ять про людину, з усією її унікальністю та світлим сумом, — ерзац-спілкуванням із програмою, на чиємусь горі просто роблять бізнес.
Пам'ять живе не в серверах і не в синтезованих голосах. Вона живе в наших спогадах, у наших вчинках і в тому новому досвіді, який ми продовжуємо нести у світі живих.
А як ви ставитеся до таких технологій? Чи хотіли б «поговорити» з цифровою копією, чи вважаєте це перетином етичної межі?
Чекатиму на консультації онлайн.
Ваш психотерапевт,
Тарас Сергійович Шевченко
