Я бачу це на кожній третій сесії. Тому скажу прямо: кисіль це не напій. Це ліки без рецепта, які нам видавали до п'яти років.
Прийшла до мене жінка, сорок два роки, керівниця відділу, зі скаргою на «вигорання». Питаю: «Коли востаннє вам було просто добре?» Мовчала хвилин п'ять. Потім: «Мені сім, температура, мама сидить на краю ліжка і подає склянку киселю з ягодками. І нікуди не йде». Заплакала. Не через кисіль. Через те, що дорослою вона жодного разу не була хворою з правом на турботу.
Що відбувається всередині. Мозок зберігає смаки як якорі. Теплий, густий, солодкуватий напій прив'язаний до першого уроку життя: мені погано, але про мене дбають. Тіло це пам'ятає. Пульс сповільнюється, плечі опускаються. Це не слабкість, це регуляція через спогад про безпеку.
Є ще вислів «кисельні береги», коли чекаєш, що життя саме потече молоком і медом. Ми шукаємо їх у стосунках і на роботі, а склянку собі подати не вміємо.
Тому практика проста. Зваріть кисіль, не з пакетика, а з ягід. Помішуйте повільно. Випийте теплим, без телефона. Десять хвилин терапії, які вам ніхто не заборонить.
Який кисіль був у вашому дитинстві і хто його подавав?
Коли востаннє про вас піклувалися без умови «а потім ти мені»?
Чи вмієте ви дозволити собі бути хворим?
Що сьогодні є вашим особистим «кисілем»?
#кисіль #психотерапія #дитинствоводорослих #турботапросебе #психологТарасШевченко
Шевченко Тарас Сергійович
психотерапевт
