photo

Тарас Шевченко

Психотерапевт і психолог-консультант. Спеціалізуюся на когнітивно-поведінковій терапії (КПТ), позитивній психотерапії та роботі з психотравмою.

Смерть там стається щодня

Чи помічаєте ви, що стали менше плакати або співчувати чужому болю за останні роки? Як ви реагуєте, коли чуєте від близьких цинічні або жорсткі слова у критичних ситуаціях?

Смерть там стається щодня
Смерть там стається щодня

Отримав днями повідомлення від читачки. Воно шматує з першого рядка: у підрозділі, де служить її чоловік, через нелюдську внутрішню напругу наклав на себе руки старший сержант. А у відповідь від побратимів пролунало холодне: «Треба було хлопців на нулі змінити, а не псувати хату».

Ця фраза — не про черствість чи відсутність серця. Це діагноз нашої загальної психологічної катастрофи.

Коли людина роками живе в режимі виживання, її психіка вмикає потужний захисний механізм — знечулення. Мозок розуміє: якщо відчувати весь біль, сум і жах щомиті, серце просто зупиниться. І тоді включається цинізм. Він діє як бронежилет: відгороджує від чужої трагедії, щоб не збожеволіти самому. Для розслабленого цивільного світу це звучить дико, нелюдяно і жорстоко. Але для фронту це спроба вижити хоча б ментально. Захисний панцир стає настільки товстим, що крізь нього перестає пробиватися навіть елементарна людська емпатія.

Смерть там стається щодня. Вона знецінюється, перетворюється на статистику або, як у цьому випадку, на логістичну незручність і зіпсоване майно. Людина зникає, залишаються лише побутові проблеми.

Але є інша сторона цієї темряви. Цей військовий кричав мовчки. В армії досі живе токсичний міф про те, що «мужики не плачуть», «терпи, ти ж воїн» і «слабкість — це зрада». Коли людина місяцями носить усередині цей вибухонебезпечний коктейль із провини, страху, ПТСР і втоми без права на слабкість, її внутрішній світ руйнується. І коли не залишається жодного куточка, де можна видихнути, мозок здається. Самогубство в такому стані — це не акт слабкості чи егоїзму. Це крик розпачу: «Я більше не можу вивозити цей світ».

Найстрашніше, що війна поступово «приходить додому» в серця кожного з нас. Ми теж починаємо черствіти, вчимося не помічати болю сусідів, закриваємося від емоцій, аби не розсипатися. Ми стаємо схожими на броню.

Але давайте зізнаємося чесно один одному. Чи не зловили ви себе на тому, що теж усе частіше реагуєте на трагедії з холодною відстороненістю?

Дорогі мої, поділіться, як ви справляєтеся з цим мовчазним заціпенінням?

Чи вдається вам знайти простір, де можна легально розплакатися і скинути броню?

Що допомагає вам не втратити здатність бачити живу людину за холодними новинами?

#психологіявійни #ментальнездоровя #тарасшевченко #емпатія #війнаіпсихіка

Шевченко Тарас Сергійович

психотерапевт

097 606 4330

WhatsApp Viber Telegram

Підписка на експерта

Підпишіться на нашу розсилку, щоб отримувати останні новини про послуги, публікації та оновлення експерта Тарас Шевченко