photo

Тарас Шевченко

Психотерапевт і психолог-консультант. Спеціалізуюся на когнітивно-поведінковій терапії (КПТ), позитивній психотерапії та роботі з психотравмою.

Ставлення до медичних працівників

Я часто чую фразу: «Лікарі мають…», «Медсестри зобов’язані…», «Санітарка повинна…». І щоразу в мене трохи сіпається всередині. Не від злості. Від втоми. Коли ми говоримо «повинні», ми дуже легко забуваємо, що перед нами — люди, а не функції.

Ставлення до медичних працівників
Ставлення до медичних працівників

Справа не в чемності. Справа в повазі.

Пацієнт питає лікаря:

— Докторе, ви гарантуєте, що я одужаю?

Лікар відповідає:

— Я гарантую, що ми будемо хвилюватися разом.

І це, знаєте, іноді лікує більше, ніж ліки.

Я працюю психологом і психотерапевтом багато років. Додатково поєдную все з педагогічною діяльністю.

І якщо є професія, до якої я ставлюся з особливою, тихою повагою — це медичні працівники. Усі. Без винятку.

Лікарі.

Фельдшери.

Фармацевти.

Медичні сестри.

Санітарні працівники.

Не «головні» і «другорядні». Одна система. Один фронт. Один рівень навантаження — просто різні форми.

У 2024 році я лежав у лікарні. Я тоді зламав праву руку, мені зробили операцію. Лікарня у місті Буча. Ніч. Коридор. Тиша, яка не заспокоює, а тисне.

Іде санітарка. Втомлена. Зі шваброю. Повільно.

Вона зупинилася, побачила, що я не сплю, і тихо сказала:

— Вам води принести?

Не «це не моя робота».

Не «чекайте ранку».

Просто — людське запитання.

Тоді мені стало спокійніше. Не через воду. Через присутність.

Ставлення до медичних працівників — це лакмусовий папірець нашої здатності бачити людину в ролі. Людяність.

Один мій клієнт, лікар, якось сказав: «Найбільше я боюся не ускладнень. А родичів у коридорі, які “читали в інтернеті”».

Ми сміялися.

А потім він додав: «Я іноді думаю, що мені треба не медичний диплом, а психотерапевтичний, щоб витримувати це».

Тіло пам’ятає: лікарня = вразливість.

І психіка шукає, на кого цю вразливість перекласти. Найчастіше — на тих, хто поруч і не може «дати здачі».

Дуже багато медичних працівників приходять до психотерапевта…

…з провиною.

Провиною за те, що:

не всіх врятували,

втомилися,

зляться,

більше не можуть співпереживати «як раніше».

Це називається "втома від співчуття". Коли ти роками бачиш біль, смерть, страх — психіка або ламається, або дерев’яніє.

І це не про «черствість».

Це про виживання.

Чому я не терплю зневаги до медперсоналу?

Бо я бачив:

як медсестра плаче в туалеті після зміни,

як лікар не їсть по 18 годин,

як санітар мовчки прибирає те, що інші не витримали б навіть побачити.

І водночас:

— «Ви тут для цього і працюєте!»

— «Вам за це платять!»

— «Не подобається — йдіть!»

Це фрази не сили.

Це фрази безпорадності, замаскованої під агресію і елементарної відсутності вихованості

Війна все оголила...

Під час війни медичні працівники перестали бути «фоном». Вони стали частиною виживання країни.

І водночас — залишилися людьми, які:

бояться,

втомлюються,

зляться,

виснажуються.

Без права на слабкість у чужих очах.

Ставлення до медичних працівників часто повторює наше ставлення до власної вразливості.

Якщо я знецінюю лікаря, злюся на медсестру, принижую санітара, — дуже ймовірно, що я так само знецінюю власний страх, власну слабкість, власну потребу в допомозі.

І тоді терапія стає не про «поліпшити життя», а про навчитися бути людиною з потребами.

Я не ідеалізую.

Серед медиків є різні люди.

Як і всюди.

Але роль, яку вони виконують, вимагає не поклоніння. А людської поваги.

Коли ви наступного разу будете в лікарні — подивіться на того, хто перед вами.

Який ваш досвід контакту з медичними працівниками?

Що вас найбільше зачепило?

Напишіть у коментарях.

Дякую за репост.

Шевченко Тарас Сергійович

психотерапевт

Підписка на експерта

Підпишіться на нашу розсилку, щоб отримувати останні новини про послуги, публікації та оновлення експерта Тарас Шевченко