Справа не в чемності. Справа в повазі.
Пацієнт питає лікаря:
— Докторе, ви гарантуєте, що я одужаю?
Лікар відповідає:
— Я гарантую, що ми будемо хвилюватися разом.
І це, знаєте, іноді лікує більше, ніж ліки.
Я працюю психологом і психотерапевтом багато років. Додатково поєдную все з педагогічною діяльністю.
І якщо є професія, до якої я ставлюся з особливою, тихою повагою — це медичні працівники. Усі. Без винятку.
Лікарі.
Фельдшери.
Фармацевти.
Медичні сестри.
Санітарні працівники.
Не «головні» і «другорядні». Одна система. Один фронт. Один рівень навантаження — просто різні форми.
У 2024 році я лежав у лікарні. Я тоді зламав праву руку, мені зробили операцію. Лікарня у місті Буча. Ніч. Коридор. Тиша, яка не заспокоює, а тисне.
Іде санітарка. Втомлена. Зі шваброю. Повільно.
Вона зупинилася, побачила, що я не сплю, і тихо сказала:
— Вам води принести?
Не «це не моя робота».
Не «чекайте ранку».
Просто — людське запитання.
Тоді мені стало спокійніше. Не через воду. Через присутність.
Ставлення до медичних працівників — це лакмусовий папірець нашої здатності бачити людину в ролі. Людяність.
Один мій клієнт, лікар, якось сказав: «Найбільше я боюся не ускладнень. А родичів у коридорі, які “читали в інтернеті”».
Ми сміялися.
А потім він додав: «Я іноді думаю, що мені треба не медичний диплом, а психотерапевтичний, щоб витримувати це».
Тіло пам’ятає: лікарня = вразливість.
І психіка шукає, на кого цю вразливість перекласти. Найчастіше — на тих, хто поруч і не може «дати здачі».
Дуже багато медичних працівників приходять до психотерапевта…
…з провиною.
Провиною за те, що:
не всіх врятували,
втомилися,
зляться,
більше не можуть співпереживати «як раніше».
Це називається "втома від співчуття". Коли ти роками бачиш біль, смерть, страх — психіка або ламається, або дерев’яніє.
І це не про «черствість».
Це про виживання.
Чому я не терплю зневаги до медперсоналу?
Бо я бачив:
як медсестра плаче в туалеті після зміни,
як лікар не їсть по 18 годин,
як санітар мовчки прибирає те, що інші не витримали б навіть побачити.
І водночас:
— «Ви тут для цього і працюєте!»
— «Вам за це платять!»
— «Не подобається — йдіть!»
Це фрази не сили.
Це фрази безпорадності, замаскованої під агресію і елементарної відсутності вихованості
Війна все оголила...
Під час війни медичні працівники перестали бути «фоном». Вони стали частиною виживання країни.
І водночас — залишилися людьми, які:
бояться,
втомлюються,
зляться,
виснажуються.
Без права на слабкість у чужих очах.
Ставлення до медичних працівників часто повторює наше ставлення до власної вразливості.
Якщо я знецінюю лікаря, злюся на медсестру, принижую санітара, — дуже ймовірно, що я так само знецінюю власний страх, власну слабкість, власну потребу в допомозі.
І тоді терапія стає не про «поліпшити життя», а про навчитися бути людиною з потребами.
Я не ідеалізую.
Серед медиків є різні люди.
Як і всюди.
Але роль, яку вони виконують, вимагає не поклоніння. А людської поваги.
Коли ви наступного разу будете в лікарні — подивіться на того, хто перед вами.
Який ваш досвід контакту з медичними працівниками?
Що вас найбільше зачепило?
Напишіть у коментарях.
Дякую за репост.
Шевченко Тарас Сергійович
психотерапевт
