Говорить якось людина на консультації: «Взуття батьків — це більше, ніж просто взуття…»
До мене щодня звертаються дорослі, успішні і не дуже успішні люди, які буквально шкандибають по життю. Не тому, що їм не щастить. А тому, що на них надягнуті тісні, зношені і смердючі дитячі психологічні «мешти».
Спочатку мама і тато дають нам усе: любов, захист, перші правила. Але разом із цим — впаковують у наші голови свої страхи, маніпуляції та легендарне: «Потерпи, заради краси/заради родини/заради сусіда Валєри треба терпіти». Пам’ятаєте китайські туфлі-лотоси, якими деформували ноги? Оце воно. Тільки нам деформують самооцінку і кордони.
Дорослішання — це не вміння мовчки терпіти, коли межиочі тисне чужа думка. Дорослішання — це зупинитися, скинути ті бісові каблуки і сказати: «Мені муляє. Я далі так не піду».
У коментарі читачка згадала мандрівника, який попросив у бога лише зручні черевики. Бог давно не ходив пішки. Це геніально. Ми часто роздаємо іншим поради «бути сильнішими», замість того, щоб просто дати людині спокій і простір зняти незручне взуття.
Мій шлях як терапевта — не вчити вас ходити через біль. А допомогти побачити, де ви самі себе затиснули, і наважитися купити свій розмір.
Я й сам колись довго намагався відповідати чужим очікуванням, поки не зрозумів: краще йти у своїх кросівках, ніж красиво падати в чужих лабутенах.
А де зараз муляє у вашому житті? Яке «взуття», передане батьками, ви все ще соромитеся зняти? Що заважає обрати свій комфорт замість краси для чужих очей? І чи готові ви нарешті скинути те, що завдає болю? Чекаю вас у коментарях, давайте розбиратися.
#психотерапія #тарассшевченко #життябезболю #власнийвибір #психологіястосунків
Шевченко Тарас Сергійович
психотерапевт
