Ми всі мріємо про «кнопку скидання».
Почати з нуля в іншому місті, без багажу минулого, без ролей, які нам нав’язали обставини.
Здається, що якщо змінити декорації, зникне і цей дикий тиск всередині.
Але давайте чесно: втеча — це не про географію. Це про втому від самого себе, який вимушений грати роль «незламного».
На днях я спостерігав, як дівчина в кав’ярні намагалася замовити каву, але просто застигла, дивлячись у вікно. Вона не плакала. Вона просто «вимкнулася».
Ми живемо в час, де кожен другий — на межі емоційного вигорання, бо ми боїмося визнати: ми більше не справляємося так, як раніше.
Ми намагаємося бути ідеальними в неідеальних умовах.
Справжня сміливість сьогодні — це не продовжувати бігти до кінця, а дозволити собі змінити не життя, а спосіб бути в ньому.
Можливо, вам не треба змінювати місто. Можливо, вам треба змінити ставлення до власної вразливості. Дозволити собі бути слабким, бути втомленим, бути «непродуктивним». Бо ми — люди, а не інструменти для перемоги над обставинами.
А як у вас зараз? Ви теж ловите себе на думці, що хочеться все покинути, чи знайшли якийсь внутрішній баланс, щоб витримувати цей марафон?
Чесно кажучи, я сьогодні теж дозволив собі просто нічого не робити пів дня. І світ не зупинився.
Якщо хочете більше таких роздумів про життя «між краплями» війни — підписуйтесь, будемо підтримувати одне одного.
Тарас Сергійович Шевченко, психолог, психотерапевт.
