«Я ТЕБЕ НЕ ПРОСИВ!» або Чому ми рятуємо тих, хто нас про це не благав, і як це руйнує життя?
Ви точно знаєте цей смак... залізної крові на губах після того, як ви щиро, від усього серця хотіли «як краще», а вам у відповідь прилетіло холодне, мов крига: «А я тебе просив?»
Це момент, коли світ ніби розколюється. Ви ж старалися. Ви ж бачили, що людина гине, тупить, помиляється, не встигає. Ви підставили плече, а на це плече просто плюнули.
Ласкаво просимо в реальне життя «Кайдашевої сім’ї» 21-го сторіччя. Тільки замість спільної груби у нас — межі особистого простору, а замість виколотого ока — випалена вщент нервова система.
Розберемо трагедію «Добрих Намірів»?
У моїй практиці був випадок, який я називаю «Кейс про червоний борщ і зруйновану кар’єру». Здається , я цей кейс уже згадував. Приходить клієнтка, успішна жінка, назвемо її Ірина. Вона в повному розпачі: «Я купила мамі путівку в санаторій, найкращий, дорогий. А вона закрилася в кімнаті, плаче і каже, що я її виживаю з хати. Я ж хотіла, щоб вона відпочила!»
Знаєте, що сталося насправді? Ірина не запитала. Вона вирішила за маму. Вона «врятувала» маму від її власного життя, яке мамі, можливо, і не подобалося, але було її власним.
В психотерапії є такий термін — нарцисичне розширення. Це коли ми сприймаємо іншу людину (чоловіка, дитину, маму, сусіда, куму) не як окрему особистість, а як частину себе. Як свою руку чи ногу. Ви ж не питаєте свою руку, чи хоче вона сьогодні помити посуд? Ви просто берете і миєте. Але інша людина — це не ваша рука. У неї є своє «начиння», своя швидкість проживання життя і, що найважливіше, своє право на помилку.
Анекдот у тему.
Зустрічаються двоє друзів. Один такий захеканий, ледве дихає.
— Ти що, крос біг?
— Та ні, бабусю через дорогу переводив.
— Так чого так довго?
— Та вона, зараза, впиралася, не хотіла переходити!
Це ми з вами. Щодня. Переводимо через дорогу тих, кому цілком окей стояти на своєму березі.
Чому ми це робимо? (...і справа не в доброті). Коли ми ліземо з порадами чи допомогою, про яку нас не просили, ми робимо це не для іншого. Ми робимо це для себе!
1.Зняття тривоги. Мені нестерпно дивитися, як ти «страждаєш», тому я зараз швидко все виправлю, щоб мені стало спокійніше.
2.Відчуття влади. «Я краще знаю, як тобі жити» — це найсолодший наркотик для его.
3.Втеча від себе. Поки я рятую тебе, мені не треба думати про те, що в моєму власному житті діра розміром з Маріанську западину.
У психології це класичний Трикутник Карпмана. Ви входите як Рятувальник, але за законами жанру за лічені секунди перетворюєтесь на Жертву (коли вас послали), а потім — на Агресора («Ах ви ж невдячні свині!»). Кайдашиха не дасть збрехати — вона теж просто хотіла «порядку» в хаті.
Чому ж тоді не спрацьовує механізм «Не просив»? Це агресія? Уявіть, що ви сидите в кафе, їсте свій салат. І тут підходить незнайомець, забирає вашу виделку і починає дорізати вам помідори, бо «так смачніше і шматочки будуть рівніші». Ваша реакція? Правильно — ви захочете цією виделкою його вколоти.
Коли ми допомагаємо без запиту, ми транслюємо людині приховане повідомлення: «Ти — невдаха. Ти сам не впораєшся. Ти недостатньо розумний/сильний/швидкий».
Ми буквально каструємо чужу волю своєю «турботою». І людина захищається. Вона захищає свою цілісність, своє право бути «неправильною».
Як же тоді вийти з цього серіалу? Я часто кажу своїм клієнтам: «Тримайте руки в кишенях». Навіть якщо бачите, як хтось грає в життя на рівні «Легко», хоча міг би на «Посилено». Навіть якщо бачите, як близька людина робить очевидну дурість.
Золоте правило терапевтичного спілкування, якщо рука сама тягнеться «полагодити» чуже життя — зупиніться і запитайте: «Тобі зараз потрібна моя допомога, чи мені просто вислухати?». Ви здивуєтеся, як часто відповіддю буде «Просто посидьте поруч».
Один мій колега, дуже досвідчений терапевт більшість з вас його знає з телевізійних проектів), колись розповів про свій «провал». Він півроку намагався «витягнути» клієнта з токсичних стосунків. Давав техніки, аналізував, підсвічував маніпуляції. А клієнт наприкінці сказав: «Ви такий розумний, але ви мене так задовбали своїм правильним життям, що я більше не прийду». Колега тоді зрозумів: він не був психотерапевтом, він був Кайдашихою в білому халаті.
Я знаю, що ви зараз читаєте це і думаєте про свою маму, чоловіка, дружину чи колегу. «От би їм цей текст прочитати, хай би зрозуміли!» (хто заважає зробити репост?). Але це є пастка теж. Ви знову намагаєтеся їх «врятувати» через мій текст. Ви знову лізете туди, де вас не просили.
Ви можете продовжувати витрачати своє життя на те, щоб бути «добрим рятувальником», якого всі таємно ненавидять. Або можете нарешті зайнятися собою. Тією єдиною людиною, яка реально потребує вашої уваги і яка точно дала вам дозвіл на втручання.
Якщо ви втомилися від вічних конфліктів, від того, що ваша доброта вилазить вам боком, і від відчуття, що ви проживаєте чиєсь інше життя замість свого — можливо, час поговорити про це серйозно наодинці зі мною? Ми не будемо рятувати світ. Ми будемо вчитися не заважати вам бути щасливими. Без «порад», без повчань, але з глибоким розумінням того, чому ваша внутрішня Кайдашиха досі керує парадом.
Запис у приватні повідомлення. Кількість місць обмежена моїм власним ресурсом, бо я, на відміну від героїв Нечуя-Левицького, свої межі бережу.
А тепер чесно, як часто ви чули це сакраментальне «Я тебе не просив» після того, як вивернулися навиворіт заради когось? Чим закінчилася ваша остання спроба «заподіяти добро»?
Де проходить та межа між турботою і психологічним насильством?
Дякую за репост.
