photo

Taras Shevchenko

Psychotherapist and psychological consultant. I specialize in cognitive-behavioral therapy (CBT), positive psychotherapy, and working with psychological trauma.

ВИ ВВАЖАЄТЕ, ЩО ДОРОГИЙ ПОХОРОН ДОВОДИТЬ ЛЮБОВ?

Тоді в мене до вас претензія. Так, саме претензія. Бо мене давно дивує одна річ: чому до смерті ми так часто економимо на любові, а після смерті готові витратити на неї десятки тисяч?

ВИ ВВАЖАЄТЕ, ЩО ДОРОГИЙ ПОХОРОН ДОВОДИТЬ ЛЮБОВ?
ВИ ВВАЖАЄТЕ, ЩО ДОРОГИЙ ПОХОРОН ДОВОДИТЬ ЛЮБОВ?

За життя ви говорите:

— «Я зайнятий».

— «Передзвоню пізніше».

— «Не можу приїхати».

— «Подарунок куплю наступного разу».

— «Ну ми ж і так знаємо, що любимо одне одного».

А після смерті: труна за 40 000, пам'ятник за 150 000, десятки вінків по 3-4 тисячі, штучні квіти, дорогий ритуальний одяг і обов'язково — щоб люди не подумали, що ви недостатньо любили.

А тепер неприємне запитання.

КОМУ ВИ ЦЕ ДОВОДИТЕ?

Померлій людині?

Вона вже не побачить ціну труни. Не порахує вінки. Не оцінить мармур. Не скаже: «Дякую, що витратили на мене стільки грошей». Це потрібно нам. Живим. Нашій провині. Нашому сорому.

Нашому страху перед осудом.

Тому самому: «А що люди скажуть?»

І ось тут похорон перетворюється з прощання на соціальний конкурс.

У кого труна дорожча.

У кого більше квітів.

У кого пам'ятник більший.

Якщо ж ми витратили мало — значить, начебто мало любили.

Серйозно?

Тоді давайте чесно.

Якщо любов вимірюється грошима — скільки коштує ваша любов?

40 тисяч?

100?

200?

Мільйон?

15 мільйонів?

І чи стає людина менш коханою, якщо її родина не має цих грошей? Ось що мене обурює найбільше.

Ми створили систему, в якій почуття провини прекрасно монетизується.

«Візьміть дорожчу труну».

«Додайте ще вінків».

«Як це без такого пам'ятника?»

«Що люди подумають?»

І люди, які щойно втратили близьку людину, перебуваючи у найвразливішому стані, починають витрачати гроші, аби відповідати чужим уявленням про «правильне прощання».

Я не кажу, що похорон не має бути гідним. Має.

Я не кажу, що не потрібно проводжати близьких. Потрібно.

Я кажу інше: НЕ ПЛУТАЙТЕ ГІДНІСТЬ ІЗ ЦІНОЮ.

І не плутайте любов із демонстрацією любові для інших. Знаєте, що було б набагато цінніше? Не двадцять п'ять вінків після смерті. А один щирий букет — за життя.

Не пам'ятник за 200 тисяч. А поїздка до мами, на яку ви п'ять років «не мали часу».

Не дорога труна. А розмова, яку ви весь час відкладали.

Не пишний похорон. А просте: «Мамо, я тебе люблю», «Тату, пробач мене», «Я радий, що ти в мене є».

Поки людина може це почути.

Після смерті ми часто витрачаємо гроші не на померлого. Ми намагаємося купити собі прощення.

А його не продають.

Тому в мене сьогодні до вас претензія.

Не до тих, хто прощається.

Не до тих, хто сумує.

А до нашої культури, яка привчила нас доводити любов там, де вже нічого неможливо змінити.

І я хочу запитати вас прямо: Ви б витратили 100 000 гривень на похорон близької людини — чи краще витратили б ці гроші на неї, поки вона була жива?

Чи вважаєте ви дешевий похорон ознакою меншої любові?

Ось тут мені справді цікаво почитати вашу думку.

Сперечайтеся. Не погоджуйтеся. Заперечуйте мені.

Але тільки чесно.

Можливо, ця дискусія змусить когось сьогодні зателефонувати живій людині, якій він давно хотів щось сказати.

Шевченко Тарас Сергійович

психотерапевт

Newsletter subscription to expert

Subscribe to our newsletter to receive the latest news about this expert’s services, publications, and updates Taras Shevchenko